Набридло фантазувати, вже як наркотик

Я завжди була схильна до фантазій. З дитинства завжди в голові був свій світ, завжди якісь сюжети з моєю участю. Коли погано в реальному світі, можно просто піти в свій, де завжди добре.
До якогось моменту мені це не заважало. Тим більше, я старалася не вигадувати сюжети з реальними людьми. Вигаданий персонаж - що з нього візьмеш, жодних претензій.
Були щасливі періоди мого життя, коли ці фантазії мені не були потрібні. Були тяжчі, коли фантазії мені полегшували життя.
І тут я якогось хріна порушила правило не мріяти про реальних людей. І мене затягнуло.
Фантазії про колегу, з яким в мене нічого не було і ніколи нічого не буде. І підстав для моїх вологих мрій ніколи не було, окрім просто хороших робочих відносин (при чому в різних містах, тобто ми майже не перетинаємось в реалі). У нас обох багаторічні шлюби. Я в нещасливому, з якого я знов збігаю в свої фантазії.
І от вже як наркотик. І все розумію, і ніяк цих фантазій позбутися не можу. Чекаю спілкування і т.д. В іншій ситуації би заблокувала і забула поступово, а тут безпосередній колега.
Знову ж таки, жодних реальних романів/відносин з ним мені не потрібно. Всі приємні штуки в моїй голові мною ж вигадані і до реальних дій людини жодного відношення не мають. А фантазії мені вже набридли, бо мішають.
Що тут робити?