Петро Шекерик

Коли НКВД назавжди забирали Петра Шекерика-Доникового, вони були впевнені, що стирають і саму згадку про нього.
Але, вони не знали, що за кілька кроків від них у карпатський ґрунт лягав його скарб. Дружина Параска, ризикуючи життям, заховала головну працю чоловіка роман «Дідо Иванчік» у звичайному металевому бідоні.
Книга пролежала в темряві понад шістдесят років, тричі змінюючи схованку, аби врешті стати літературним вибухом уже в незалежній Україні.
Петро Шекерик-Доників (1889–1940 р.р.) прожив життя, варте екранізації.
Народившись у селі Голови, він закінчив лише чотири класи школи, але завдяки феноменальній самоосвіті став інтелектуальним поводирем свого краю. Його вчитель Лука Гарматій познайомив юнака з велетнями української культури: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським та Гнатом Хоткевичем.
Для них Петро став незамінним провідником у світ гір, допомагаючи збирати безцінний гуцульський фольклор.
Разом із Хоткевичем він не лише створював славнозвісний Гуцульський театр, а й сам виходив на сцену як актор.
Його відданість традиції була непохитною: навіть на засідання польського Сейму депутат Шекерик-Доників завжди приходив у гуцульському вбранні.
Його «Дідо Иванчік», завершений лише за місяць до арешту в квітні 1940 року, став найповнішим епосом гуцульської культури.
Це справжня художня енциклопедія, де крізь долі харизматичних персонажів проступають найдрібніші деталі побуту, ремесел та магічних обрядів Верховини ХІХ–ХХ століть.
Автор дивився на світ очима людини, яка бачить божественне у всьому сущому.
В одній із настанов твору він писав:
«Бог на кождій горі, у кождім дереві і у кождій живій душі сидить, лиш треба вміти Його там видіти і з Ним бесідувати».
Ми вшановуємо силу слова, яке не змогли задушити табори Сибіру.
Петро Шекерик-Доників загинув за свою проукраїнську позицію, але його голос воскрес.
Завдяки мужності його родини та зусиллям нащадків, які відкрили музей на його честь, ми сьогодні маємо змогу читати книгу, яку намагалися знищити енкаведисти.