Аноним Секретарь• 12 марта 2018
Девочки видели показание подруги Зайцевой - Марины Коволевой?
Бедная пострадавшая она(
Девочки, где можно посмотреть полное видео?
все по ГОСТу!• 12 марта 2018
Не слежу за ходом дела. Пятеро пострадавших приняли помощь, о чем говорить. Деньги делаю свое дело.
Сирот@ К@з@н@ск@я• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
Не слежу за ходом дела. Пятеро пострадавших приняли помощь, о чем говорить. Деньги делаю свое дело.
а что им еще оставалось делать? и так понятно, она не сядет и максимум условно впаяют. им с этого что, с условного или если ВДРУГ ее посадят, с ее отсидки? А вы типа бы проявили гордость и денег бы не взяли? с паршивой овцы шерсти клок.
Простоваля• 12 марта 2018
ох..ть! но все это ожидаемо, в нашей стране по иному не могло быть, сделали Дронова крайним(
автор
Аноним Секретарь
• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
Не слежу за ходом дела. Пятеро пострадавших приняли помощь, о чем говорить. Деньги делаю свое дело.
кто взял пострадавшие или семьи погибших? если пострадавшие то у них выхода нет лечиться же нужно, а не у всех деньги есть(
Акукарача• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
Не слежу за ходом дела. Пятеро пострадавших приняли помощь, о чем говорить. Деньги делаю свое дело.
А почему они не должны брать помощь?Она же виновата.Значит,лечение должна оплачивать
Сумка с непогодой• 12 марта 2018
мне мужика жалко - из за этой соплячки жизнь испаганит еще и виноватым останется. Бедный.
Сумка с непогодой• 12 марта 2018
Ответ дляНеместная Я
Читаю комментарий мамы Саши Евтеева и плачу.
дайте ссылку
Неместная Я• 12 марта 2018
Ответ дляСумка с непогодой
дайте ссылку
Светлана Виниченко, мать погибшего Александра Евтеева
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
КтоЕслиНеЯ• 12 марта 2018
Ответ дляНеместная Я
Светлана Виниченко, мать погибшего Александра Евтеева
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
все по ГОСТу!• 12 марта 2018
Ответ дляСирот@ К@з@н@ск@я
а что им еще оставалось делать? и так понятно, она не сядет и максимум условно впаяют. им с этого что, с условного или если ВДРУГ ее посадят, с ее отсидки? А вы типа бы проявили гордость и денег бы не взяли? с паршивой овцы шерсти клок.
ну знаете, пока вот так с овцы будут брать, будут ездить и сбивать дальше.
Петросянша• 12 марта 2018
Да... Тут реально только самосуд поможет,,, ну, кто посадит чью-то дочь, племянницу, внучку? Когда такое было? Ох, тяжело (((
Пацака-задирака• 12 марта 2018
Ответ дляНеместная Я
Светлана Виниченко, мать погибшего Александра Евтеева
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
прочитала и слёзы на глазах... вспомнила подругу свою.... ей было 17 лет, когда мажор 18летний на отцовской машине её убил. Кстати, тоже в Харькове.
Словно слова тёти Маши прочитала.........
больно так(
Словно слова тёти Маши прочитала.........
больно так(
ЛиЗа_ЛюБиТ_КаПрИзЫ• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
ну знаете, пока вот так с овцы будут брать, будут ездить и сбивать дальше.
А дело не в брать или не брать. Смягчающее - это дают или нет. Даже если бы все отказались, то суть в том, что виновник предлагал компенсацию, а значит свою вину не отрицает.
Сирот@ К@з@н@ск@я• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
ну знаете, пока вот так с овцы будут брать, будут ездить и сбивать дальше.
при чем тут это? или вы думаете, ее бы не отмазали, если бы ее мать бабло не перечислила потерпевшим? рыба гниет с головы, и не пострадавшие выносят приговор. как только стало известно, кто ее отчим, стало понятно: ей ничего не будет, и лишь большой резонанс в прессе и в соц сетях дал толчок посадить ее на время расследования. чтобы люди самосуд не устроили. и выпустят ее в зале суда, максимум условно. но это должны звезды сойтись как никогда.
потому пострадавшим хоть денег немного перепало. это не вернуть ни здоровья, ни родных, но в наше время хоть что то, на лечение люди потратили в разы больше и еще потратят. благородство надо проявлять не в этой ситуации.
потому пострадавшим хоть денег немного перепало. это не вернуть ни здоровья, ни родных, но в наше время хоть что то, на лечение люди потратили в разы больше и еще потратят. благородство надо проявлять не в этой ситуации.
все по ГОСТу!• 12 марта 2018
Ответ дляЛиЗа_ЛюБиТ_КаПрИзЫ
А дело не в брать или не брать. Смягчающее - это дают или нет. Даже если бы все отказались, то суть в том, что виновник предлагал компенсацию, а значит свою вину не отрицает.
у нас в Днепре, сбил один троих женщин. У них дети остались, я не помню кто он, толи прокурор, толи сын прокурора. В общем подключили людей, слезно просили приходить на акции под прокуратуру. Чтоб дело не замяли, мы тоже с мужем ходили, хотели справедливости. А потом оказалось, родственники взяли денег и дело замялось. Поэтому я не верю в справедливость в таких делах. Грязно и противно.
ЛиЗа_ЛюБиТ_КаПрИзЫ• 12 марта 2018
Но видно, конечно, что со свидетелем серьезно поработал адвокат. Даже внешность, вот эти неуложеные, распатланые,чуть жирноватые волосы, отсутствие каких-либо украшений, даже серёжек в ушах, типа ’я не мажорка, я такой же человек как все’
Запароленое одеяло• 12 марта 2018
Так адвокат потерпевших сказал, что Зайцева деньги перечисляла анонимно на карты, а компенсация- это то, что согласовано с потерявшим и сумма устраивает его
ЛиЗа_ЛюБиТ_КаПрИзЫ• 12 марта 2018
Ответ длявсе по ГОСТу!
у нас в Днепре, сбил один троих женщин. У них дети остались, я не помню кто он, толи прокурор, толи сын прокурора. В общем подключили людей, слезно просили приходить на акции под прокуратуру. Чтоб дело не замяли, мы тоже с мужем ходили, хотели справедливости. А потом оказалось, родственники взяли денег и дело замялось. Поэтому я не верю в справедливость в таких делах. Грязно и противно.
Послушайте, родные не берут деньги за закрытие дела. Они ж не забрали заявления после того, как деньги получили. Повторюсь, дело не во взять или не взять, а предлагают компенсацию или нет. Именно это принимается во внимание в суде (готовность нести ответственность за поступок виновником), а не взяли ли родные деньги. Вы просто путаете понятия .
Девушка Прасковья• 12 марта 2018
Какой народ - такие и бояре! Если бы родные пострадавших сбунтовались дружно, то их и бы город поддержал, а там бы и Украина поднялась , но они предпочли взять деньгами.
Страшно от того, что твои самые родные люди продают твою жизнь ( а то что за копейки продали, так даже и смешно)
Зато отчима Зайцевой я уважаю, он бросил все свои возможности на спасение по сути чужого да еще и непутевого ребенка.
Жалко дронова, походу ему дадут больше, чем ей. Скоро окажется, что он влетел в мирно стоящий лексус посреди перекрестка
Страшно от того, что твои самые родные люди продают твою жизнь ( а то что за копейки продали, так даже и смешно)
Зато отчима Зайцевой я уважаю, он бросил все свои возможности на спасение по сути чужого да еще и непутевого ребенка.
Жалко дронова, походу ему дадут больше, чем ей. Скоро окажется, что он влетел в мирно стоящий лексус посреди перекрестка
Фрося_Бурлакова• 12 марта 2018
Ответ дляНеместная Я
Светлана Виниченко, мать погибшего Александра Евтеева
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
«Кожного дня ввечері ми з ним спілкувались по телефону, розмовляли, як день пройшов... Того вечора він мені не телефонував, і я це списала на те, що ми тільки дві-три години тому розмовляли. І вирішила, що коли вже буде все готове, тоді він зателефонує. Зателефонував Ігор Анатолійович. Тато Оксани. Ні можливості, ні сил не було копатися в інтернеті і вишукувати якусь інформацію. Довірилася його словам, що він в реанімації. Моя задача була — швидше примчатись до дитини. До єдиної, коханої...
Спішила я зря.
Все одно вже нічим допомогти не могла.
Хоча завжди він казав: у мене така надійна підтримка в твоїх очах. У нас були ті стосунки, які не можна назвати «батьки і діти», які можна назвати «найкращі друзі». Колеги, друзі по роботі завжди мене запитували: поділись рецептом свого виховання. Такої дитини, як він, в наш час виховати неможливо. На свої 27 років він був занадто мудрий. Ми вже прийшли до того спілкування, коли я вже до нього зверталась за порадою... Останнім часом у мене були серйозні проблеми зі здоров´ям, і саме він рекомендував мені звільнітися з роботи основної, я перейшла на неповний робочий день. У нього була можливість підтримувати мене не тільки морально, але й фінансово.
Із своїм ніжним почуттям, яке він міг виражати, він завжди говорив: бережи своє здоров´я для своїх онуків. Ти нам ще будеш потрібна... Утім, не прийшло.
Остання надія розрушилась, коли все ж таки я набралася сил зайти в інтернет. Останнє, що я прочитала — поліція чи прокуратура, не пам´ятаю точно, виклала список загиблих. Далі читати вже не могла. Далі був крик на весь поїзд. Більше нічого не помню... Пам´ятаю тільки, як винесли тіло дитини з моргу.
Є така фраза, що «Ворогу не побажаєш». Дурак це сказав. Побажаєш.
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якою і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. «Дякуючи» їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом´якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом´якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом´якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого — без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...
Все, що можна, вже все забране. Життя, кохання, підтримка.
Сьогодні сиджу в коридорі, а там хтось каже, яка погода, дивлюсь і не бачу. Бо погода була, коли відкривались двері, а приїжджав він (син) два рази на місяць. У нас дуже теплі стосунки. Ми настільки скучали один за одним, незважаючи на вік, ми не могли один без одного. Відкривалися двері, і він кричав: «Привет, любимые родители! Приехал ваш любимый ребёнок». Сашунька, синуля — більше ніяк не називали.
Приїхало дуже багато друзів його, з університету, з роботи, і я розумію, що я їх всіх знаю. Більшість не в обличчя, а коли вони представляються, я знаю кожного по імені. Знаю, хто він, де з ним Саша стикався. Чи по роботі, чи по навчанню, чи на відпочинку...
Народивши в 20 його, я просто свого життя не пам´ятаю без нього. Ну була якась школа. Далі був тільки він.
[...] Я пам´ятаю, коли мій Олександр, який з Оксаною зустрічався не рік, і не два, багато років, і вони вже жили разом, і коли наречена вийшла у весільному платті, вони стояли поряд, я бачила сльози у своєї дитини на очах, сльози щастя і любові, так кохає не кожен».
Зупка_цем• 12 марта 2018
Фу, дуры две, Зайцева и подружка её!!! Смотреть на них тошно, промотала!!!
На-перекуре• 12 марта 2018
Ответ дляДевушка Прасковья
Какой народ - такие и бояре! Если бы родные пострадавших сбунтовались дружно, то их и бы город поддержал, а там бы и Украина поднялась , но они предпочли взять деньгами.
Страшно от того, что твои самые родные люди продают твою жизнь ( а то что за копейки продали, так даже и смешно)
Зато отчима Зайцевой я уважаю, он бросил все свои возможности на спасение по сути чужого да еще и непутевого ребенка.
Жалко дронова, походу ему дадут больше, чем ей. Скоро окажется, что он влетел в мирно стоящий лексус посреди перекрестка
Страшно от того, что твои самые родные люди продают твою жизнь ( а то что за копейки продали, так даже и смешно)
Зато отчима Зайцевой я уважаю, он бросил все свои возможности на спасение по сути чужого да еще и непутевого ребенка.
Жалко дронова, походу ему дадут больше, чем ей. Скоро окажется, что он влетел в мирно стоящий лексус посреди перекрестка
Читайте информацию, большинство ничего не брали и свои обвинения не снимают. Только вот кроме высказываний в интернете гамнословов что то никто не взялся их отстаивать.
ЖаннаНеАгузарова• 12 марта 2018
понятно что отмажут по максимуму... смотреть на них действительно противно! Верю только в возмездие.. когда-нибудь в самый счастливый момент в их жизни произойдет что-то что поставит точку на их никчемной жизни...
Ответ дляСумка с непогодой
мне мужика жалко - из за этой соплячки жизнь испаганит еще и виноватым останется. Бедный.
Ну так в следующий раз будет аккуратно трогаться со светофора, а не стартовать на начинающийся зеленый.
Тут обоюдная вина, не понимаю, как можно кого-то жалеть, кроме пострадавших.
Тут обоюдная вина, не понимаю, как можно кого-то жалеть, кроме пострадавших.
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Назад Комментарии к ответу