Є над чим подумати…

Багато тем, що буде далі з Україною…
Ось. Думка.
Автор Чепінога:
Нове село

На моїй вулиці лишилася одна людина, яка там жила тоді, коли й я. Це - тітка Она.

Всі інші - нові люди.

- Понаїхали, - бурчить Она... Яка сама колись приїхала з Литви і вийшла заміж за дядька Йвана. Дядько вже давно "на горі", а тітка живе собі. Дочка - десь в Чікаго, в Америці. Десять років тому дочка передала долларів, то дядько Йван поставив нові красиві пластикові вікна і новий забор з воротами.

З Оною живе собачка, яка сама прийшла до неї, та й осталася там жить... - Шоб ти здохла, - каже Она. А собачка тулиться їй до ноги. Потім Она бере собачку на руки та несе додому, бо собака заморилася... Вона любить, коли її на руках несуть. Собачку не звать ніяк. Воно їй не нужне.

Колись ця вулиця звалася імені Мічуріна. Тепер - Івана Стешенка. Вона веде прямо на луг. Край села.

В хаті моїх батьків живуть люди з Бахмуту. Вони хотіли купить хату. І я їх розумію. Хочеться якоїсь стабільності й певності в цьому непевному світі. Але я хату не продаю. Не хочу. Хай живуть собі просто так, поки живеться.

Бахмутці почали розводити курей. На продаж. Посадили город. Тепер в городі ростуть картопля, помідори і перець, там де в матері були квіти. Тюльпани і троянди. Але я не вмішуюся, то їхнє діло. Хай так!

Біля тітки Они, у Валєтенків, поселилася ще одна сім´я з Донбасу. Купили подвір´я. Роблять ремонт, вже вставили вікна і двері. По двору ходять нові кури... Приглядаються...

По сусідству зі мною, в хаті голови колгоспу Луки Олексійовича Іваніщенка (героя Соціалістичної праці і депутата Верховної Ради УРСР) тепер живе вчителька сільської школи.

У баби Секліти не живе ніхто. У баби була наскільки мощна харизма й енергетика, що вона в свій город досі нікого не пускає... Там живе просто дух старої Секліти... Я навіть якось його бачив, сидів під абрикосом, дивився в берег...

Там де жила баба Марфа, тепер живуть якісь нові люди, яких я не знаю. Зі Сходу. Вони розводять смішних і комунікабельних кіз рудої породи. Я їм чухаю лоба по дорозі. Козам подобається. Тепер, коли мене бачать, самі спішать на зустріч. - Он, йде той, хто лоба чухає…

В них ще є дві собаки і кіт. Біла собака вічно краде в чорної їжу, й тікає. Чорна лається... Кіт сидить на підвіконні, і, як правило, не робить нічого...

В березі в нових помешканців стоїть резиновий човен, висить на вербі прапор України над водою. З ранку до ночі звідти лунає музика. Козак-Систем, Вакарчук, Онука...

Коли Козак- Систем замовкає, співають жаби якусь свою вічну пісню...

Я так підозрюю, що ці нові люди визнали легалайз задовго до Верховної Ради! )) В общим, хороші люди!

... Я часто чую нарікання, що село гине... Немає роботи, немає людей, немає перспектив... Скоро всі погибнуть...

Це просто час, це просто зміни. Україна вже переживала не одну руїну на своїм віці. Не одну орду вона виділа…. Вижило село, вижила Україна. З новими людьми, з новими традиціями, з новими городами й кабачками, з новими котами і козами.

Село - це гриб. Це - міцелій. Ми навіть не підозрюємо, наскільки воно всеосяжне й глибоке. Село - це метафізика. Так, це люди, коти, собаки, кози, ставки, грядки, сади і хати… Але воно ще й село саме собі. Як окрема, жива істота…

Так буде й далі... Живи, Село!