У вас нормальные дети ?

На тому тижні донці поставили діагноз - синдром Аспергера.
Теж вивчаю ось.
Звернулися, бо проблеми з соціалізацією. Зокрема в школі.

А можно запитати- як у вас склалося особисте життя?
Просто маю близьку людину з дуже схожими реакціями (не діагностовану) й дуже за неї переживаю саме в плані особистого життя, шлюбу, наявності дітей.
Якщо не маєте бажання відповідати - все розумію, вибачаюся заздалегідь

і от шо батькам дасть цей діагноз хз
бо немає ніякого лікування крім любити, мати добрі відносини-прив’язаність і тоді дитина може побачити світ через вас
до школи ви ж якось жили? і не думали шо дитина хвора і з діагнозом?

Це дуже важливо, перш за все розуміння своєї дитини і прийняття. І дитині, коли вона буде знати свій діагноз буде набагато простіше зрозуміти себе саму. Багато дітей й дорослих які не знають свого статусу живуть в постійному стресі й страху, коли вже дізнаються діагноз їм став простіше, вони розуміють як з цим жити і що вони не психічно хворі іншопланетяни а звичайні люди зі своїми особливостями.

Я теж не діагностована, тільки припущення, але не безпідставні.
В мене не склалося, в майже 39 нема ні сім´ї, ні дітей. Загалом впродовж життя були всього одні стосунки, але відносно тривалі (7 років були знайомі, майже 3 роки зустрічалися).
Але це тільки мій досвід і насправді все могло скластися. Просто в моєму випадку потрібно спілкувати прямо і відверто, щоб розуміти що відбувається, що відчуває партнер і чого від мене очікує. А я часто ’лажала’ ще й рідним його не сподобалася через численні ’незграбні’ ситуації.
Плюс я не вмію фліртувати і кокетувати і загалом страшенна формалістка. Ще й зовнішність/фігура не дуже. Тобто я не маю чим одразу ’зачепити’ і зацікавити, можу тільки розкритися в спілкуванні. Але і з самим спілкуванням теж проблема.
Загалом з віком спілкуватися важче, бо в молодості емоційна незгабність ще пробачається.
Почуття я відчуваю, але не завжди вмію їх висловлювати, такий собі холодний сухар. І будь яку особисту ситуацію часто розглядаю/аналізую холодно і відсторонено. Хоча таки любила, страждала, плакала
Але ще раз кажу, що це тільки мій випадок, в багатьох за подібних умов особисте життя складається успішно.

як на мене то все навпаки
щоб розуміти і приймати свою дитину не треба бігати за діагнозами
вони не дають аж нічого крім замкненого кола
чому вона так поводиться? Бо в неї аутизм!
А як ми розуміємо шо в неї аутизм? Бо вона так себе поводить!

і коли будь-яка дитина може дозріти через повне прийняття батьків і прийняти як зріла людина всі свої особливості і жити повноцінно як раніше ми всі і жили, то зараз маючи діагноз як тавро - що батьки, що сама дитина буде постійно чіплятися за свою ненормальність, читати цей інтернет(ви почтайте будь-який паблік особоиво англомовний - там всі дорослі з рас страждають день і ніч які вони не пристосовані, хворі і це неможливо змінити, бо це складний діагноз і невиліковний - бо там насправді можуть бути складні випадки!), потім всі ці млн статей про те що неможливо відчути свою стать і шо багато відсотків аутистів трансгендери, квіри, гомо ітд І потім про велику відповідальність про продовження хворого генофонду...Бо ж виявляється, що нейровідмінні більш розуміють один одного і тому створюють такі пари що тільки збільшує вирогідність народження складного аутиста невербального...

Де і яким чином ця інформація про діагноз робить життя набагато простіше??? Зараз просто така гіперболізація всіх варіантів нейровідмінності йде, що якихось декілька аутичних рис чи просто високочутливу людину спішать записати у хворі зі своїм великим фандомом до якого страшно приєднатися

Ну от з вашого допису видно одразу що у вас немає дитини ненормотипової і ви сама нормотипова тому вам важко зрозуміти. Я теж приблизно так думала до того як моїй дитині поставили діагноз високофункціональний Аспергер. А от життя виявилось іншим, для ненормотипової дитини потрібен інший підхід, інші інстументи впливу, інші методи педагогічні і психологічні, по іншому потрібно вибудовувати стосунки з людиною з РАС, не діють і навіть шкодять стандартні загальноприйняті правила поведінки.

Ну от з вашого допису видно одразу що у вас немає дитини ненормотипової і ви сама нормотипова тому вам важко зрозуміти. Я теж приблизно так думала до того як моїй дитині поставили діагноз високофункціональний Аспергер. А от життя виявилось іншим, для ненормотипової дитини потрібен інший підхід, інші інстументи впливу, інші методи педагогічні і психологічні, по іншому потрібно вибудовувати стосунки з людиною з РАС, не діють і навіть шкодять стандартні загальноприйняті правила поведінки.