Модный шок! Или жизнь в «раю»…

Он сусіди майже нову насрали

Все супер, если бы не дополнение ’але то ЗУ’ что вы этим хотели сказать ?

Это из серии в своем глазу бревна не вижу, зато в чужом, чужих, соринки вижу
...
И тут больше не про соседей, вас наша страна устраивает, все ок ?

Что они сами говорили про свою жизнь?

Бабуся написала книгу про своє життя.
Було дуже важко до смерті сталіна. В Сибір вона їхала з ріднею у «товарняку». Щоб уявити ту картину: у вагоні були і чоловіки, і жінки. В одному кінці — ємність для туалету для жінок, в іншому — для чоловіків. В однієї матері в дорозі померло немовля. Вони їхали з тілом дитини доти, доки потяг не зупинився. Дитину забрали, а мати поїхала далі.
На одній із зупинок їм дали у відрах прокислу їжу. Чоловіки поперекидали ті відра — їх жорстоко побили, але, на щастя, не застрелили.
Дід був у таборі. Ледь вижив. Після звільнення поїхав шукати бабусю. Як це все відбувалося — просто уявити не можу. Місяць добирався.
Історій — дуже багато. Жахливих, болючих.
Коли сталін помер, люди пошепки почали передавати цю новину. Аж поки хтось не вигукнув: «Люди, Йосько збамбурився!» — і на лісозаготівлі почали співати українські пісні. І їх уже ніхто за це не бив. Бо раніше й говорити українською при начальстві було небезпечно.
Після смерті Сталіна все справді стало легше.
Дід став начальником сплавучастка, бабуся — завідувачкою садочка, а також завскладом у лікарні. І ще всі заяви за інших писала. До них люди йшли за порадами, консультувалися.
Їх там полюбили й просили не їхати. Люди, скільки жили, писали нам листи, надсилали фотографії. Дехто згодом виїхав, але зв’язок підтримували постійно

Так. Була дуже розумною. 1923 народження. Закінчила польську гімназію, а потім львівську політехніку. Знала польську, німецьку мови. Викладала німецьку нашим військовим. Велике майбутнє мало б бути. Але її вивезли до Сибіру і всю родину, як ворогів народу, куркулів і приписували звʼязок з УПА. Їхнє майно було розграбовано.
У висланні мусила рубати «кедрач»( так казала) при тому, що до цього фізично ніколи не працювала. Коли ж сталін помер, її та мого діда ставили вже на керівні посади. Вони були освіченими людьми. Але понівечені долі. Так шкода(((( згодом вони повернулись до України де лишались ворогами народу…

Мене дуже не устраиваєт що ці смердючі сусіди лізуть на нас як гівно із сраки та вбивають нас під гаслами про самий лучший пломбір.

Бабуся написала книгу про своє життя.
Було дуже важко до смерті сталіна. В Сибір вона їхала з ріднею у «товарняку». Щоб уявити ту картину: у вагоні були і чоловіки, і жінки. В одному кінці — ємність для туалету для жінок, в іншому — для чоловіків. В однієї матері в дорозі померло немовля. Вони їхали з тілом дитини доти, доки потяг не зупинився. Дитину забрали, а мати поїхала далі.
На одній із зупинок їм дали у відрах прокислу їжу. Чоловіки поперекидали ті відра — їх жорстоко побили, але, на щастя, не застрелили.
Дід був у таборі. Ледь вижив. Після звільнення поїхав шукати бабусю. Як це все відбувалося — просто уявити не можу. Місяць добирався.
Історій — дуже багато. Жахливих, болючих.
Коли сталін помер, люди пошепки почали передавати цю новину. Аж поки хтось не вигукнув: «Люди, Йосько збамбурився!» — і на лісозаготівлі почали співати українські пісні. І їх уже ніхто за це не бив. Бо раніше й говорити українською при начальстві було небезпечно.
Після смерті Сталіна все справді стало легше.
Дід став начальником сплавучастка, бабуся — завідувачкою садочка, а також завскладом у лікарні. І ще всі заяви за інших писала. До них люди йшли за порадами, консультувалися.
Їх там полюбили й просили не їхати. Люди, скільки жили, писали нам листи, надсилали фотографії. Дехто згодом виїхав, але зв’язок підтримували постійно

Все это печально, но никто не запрещал говорить українською и даже статьи писать моему прадедушке.
У всех разные истории.

Він був у висилці? Був ворогом народу? Йому приписували дотичність до УПА?
Дивлячись коли це було, де це було і що писав.