Ціною власного життя командир розвідувальної роти Антон Гевак зумів зупинити танкову колону росіян.Старший лейтенант Антон Гевак, позивний Перун, загинув 5 березня 2022 року у бою з танковою колоною російських окупантів у напрямку м. Маріуполь Донецької області. Командир взводу 140-го розвідбатальйону прикривав відхід побратимів. Підбивши з NLAW танк противника, 27-річний офіцер отримав кульове поранення та помер дорогою до госпіталя.
Нижче фільм про його маму та двох інших матерів наших Героїв.
Нижче фільм про його маму та двох інших матерів наших Героїв.
8
3
1
4
Я колись дивилась на матерів, які йшли за трунами своїх синів…
І не могла зрозуміти.
Як вони можуть іти в тій траурній ході?
Як вони можуть стояти біля труни?
Як вони можуть не кричати безупинно, не падати, не битися в істериці?
Мені здавалося — я б так не змогла.
Я б втрачала свідомість.
Я б просто зійшла з розуму від болю.
А тепер… я знаю.
Наш організм робить дивні речі, коли біль стає надто великим.
Він просто вимикає тебе.
Ставить у ступор.
У якийсь холодний, нереальний туман.
Ти стоїш.
Ти дивишся.
Ти молишся.
Ти навіть плачеш.
Але ти не розумієш, що відбувається.
Я стояла біля труни свого сина…
і ніби не усвідомлювала, що це назавжди.
Що його вбили.
Що я більше ніколи не почую його голос.
Мама тоді сказала мені одну фразу:
«Чим далі — тим буде гірше».
І я тоді не повірила.
Мені здавалося, що з часом стане легше.
Що мине рік — і я хоч трохи навчусь із цим жити.
Скоро рік.
І тепер я розумію:
біль не стає меншим.
Він просто стає глибшим.
Люди дивляться на мене і думають:
вона тримається.
вона справляється.
А насправді…
щось всередині давно виходить з-під контролю.
Навіть віра іноді не справляється.
Я не знаю, як з цим жити.
Найстрашніший час у моєму житті — це ранок.
Той момент, коли я ще не відкрила очі…
але свідомість уже приходить.
І вона б’є по голові однією думкою:
Його немає.
І цей біль розходиться по всьому тілу.
По кожній клітині.
Люди просто прокидаються, встають і йдуть у свій день.
А ти…
ти прокидаєшся і розумієш, що твоє життя розбилося назавжди.
І ти не встаєш.
Ти просто намагаєшся вижити ще один день.
Весна приходить.
Для когось — це тепло, квіти, нове життя.
А для мене…
це моя страшна весна.
Я колись казала своєму Владу:
«Я не зможу жити без тебе».
А він відповів:
«Куди ти дінешся?»
І тепер я розумію.
Я живу.
Встаю.
Щось роблю.
Кудись іду.
І іноді згадую ті його слова.
«Куди ти дінешся…»
І справді.
А куди мені дінешся?
Бо матері…
які ховають своїх синів —
не живуть далі.
Вони просто
вчаться дихати
з розбитим серцем.
Svitlana Moskvych
І не могла зрозуміти.
Як вони можуть іти в тій траурній ході?
Як вони можуть стояти біля труни?
Як вони можуть не кричати безупинно, не падати, не битися в істериці?
Мені здавалося — я б так не змогла.
Я б втрачала свідомість.
Я б просто зійшла з розуму від болю.
А тепер… я знаю.
Наш організм робить дивні речі, коли біль стає надто великим.
Він просто вимикає тебе.
Ставить у ступор.
У якийсь холодний, нереальний туман.
Ти стоїш.
Ти дивишся.
Ти молишся.
Ти навіть плачеш.
Але ти не розумієш, що відбувається.
Я стояла біля труни свого сина…
і ніби не усвідомлювала, що це назавжди.
Що його вбили.
Що я більше ніколи не почую його голос.
Мама тоді сказала мені одну фразу:
«Чим далі — тим буде гірше».
І я тоді не повірила.
Мені здавалося, що з часом стане легше.
Що мине рік — і я хоч трохи навчусь із цим жити.
Скоро рік.
І тепер я розумію:
біль не стає меншим.
Він просто стає глибшим.
Люди дивляться на мене і думають:
вона тримається.
вона справляється.
А насправді…
щось всередині давно виходить з-під контролю.
Навіть віра іноді не справляється.
Я не знаю, як з цим жити.
Найстрашніший час у моєму житті — це ранок.
Той момент, коли я ще не відкрила очі…
але свідомість уже приходить.
І вона б’є по голові однією думкою:
Його немає.
І цей біль розходиться по всьому тілу.
По кожній клітині.
Люди просто прокидаються, встають і йдуть у свій день.
А ти…
ти прокидаєшся і розумієш, що твоє життя розбилося назавжди.
І ти не встаєш.
Ти просто намагаєшся вижити ще один день.
Весна приходить.
Для когось — це тепло, квіти, нове життя.
А для мене…
це моя страшна весна.
Я колись казала своєму Владу:
«Я не зможу жити без тебе».
А він відповів:
«Куди ти дінешся?»
І тепер я розумію.
Я живу.
Встаю.
Щось роблю.
Кудись іду.
І іноді згадую ті його слова.
«Куди ти дінешся…»
І справді.
А куди мені дінешся?
Бо матері…
які ховають своїх синів —
не живуть далі.
Вони просто
вчаться дихати
з розбитим серцем.
Svitlana Moskvych
8
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Похожие темы:
Комментарии к ответу