Не прохожу мимо• 1 час назад
Перші дзвінки нападу росії на Крим
2008 року військовослужбовці ВМС України намагалися встановити пам’ятну дошку на честь 90-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту.
Історична довідка: в 1918 році, в розпал Української революції, екіпажі кораблів Чорноморського флоту під командуванням контр-адмірала Михайла Сабліна офіційно підняли на своїх щоглах синьо-жовті прапори. Цей крок був актом державного визнання: флот оголосив про свій перехід у підпорядкування Українській Народній Республіці. Це не було спонтанним рішенням окремих людей, а усвідомленим вибором особового складу, який чітко заявив про свою належність до молодої Української держави.
Важливість тієї події полягала в тому, що вона історично закріплювала право України на власну морську державність і тому встановлення меморіальної дошки у 2008 році мало на меті саме відновлення цієї історичної тяглості та нагадування про те, що Чорноморський флот мав українське коріння. Це був спосіб протиставити реальні історичні факти імперським міфам, які роками насаджувалися в Севастополі.
Однак, під час заходів зі встановлення дошки у липні 2008 року проросійськи налаштований натовп, скоріш за все ті самі люди, які згодом вітали окупацію, під керівництвом російських спецслужб заблокували цей процес.
Дошку зірвали, кинули в море, а українських офіцерів та матросів, що були присутні на заході для урочистості події, під скандування "Севастополь, Крим, россія" принижували та били. Вакханалія в центрі українського міста тривала декілька годин на очах правоохоронців та десятка телекамер.
Історична довідка: в 1918 році, в розпал Української революції, екіпажі кораблів Чорноморського флоту під командуванням контр-адмірала Михайла Сабліна офіційно підняли на своїх щоглах синьо-жовті прапори. Цей крок був актом державного визнання: флот оголосив про свій перехід у підпорядкування Українській Народній Республіці. Це не було спонтанним рішенням окремих людей, а усвідомленим вибором особового складу, який чітко заявив про свою належність до молодої Української держави.
Важливість тієї події полягала в тому, що вона історично закріплювала право України на власну морську державність і тому встановлення меморіальної дошки у 2008 році мало на меті саме відновлення цієї історичної тяглості та нагадування про те, що Чорноморський флот мав українське коріння. Це був спосіб протиставити реальні історичні факти імперським міфам, які роками насаджувалися в Севастополі.
Однак, під час заходів зі встановлення дошки у липні 2008 року проросійськи налаштований натовп, скоріш за все ті самі люди, які згодом вітали окупацію, під керівництвом російських спецслужб заблокували цей процес.
Дошку зірвали, кинули в море, а українських офіцерів та матросів, що були присутні на заході для урочистості події, під скандування "Севастополь, Крим, россія" принижували та били. Вакханалія в центрі українського міста тривала декілька годин на очах правоохоронців та десятка телекамер.
4
4
1
1
20
6
Росія тоді ’протестувала’ Україну чи здатна та, як держава, дати відсіч сепаратистським проявам і чи готова вона захистити своїх військових від фізичного нападу.
На мою думку суспільство та держава той іспит повністю провалила.
Держава обрала тактику страуса. Замість того, щоб жорстко відреагувати на напад, влада промовчала.
Москва в цьому побачила слабкість. Вони зрозуміли: українська влада боїться власного народу, боїться конфліктів і не має політичної волі захищати армію. Це ’зелене світло’ для агресора відчувалося ще багато років після того. Безкарність 2008 року розв’язала руки всім, хто працював на руйнування України зсередини.
Більше того, влада в тих подіях вирішили зробити винними своїх же: українських офіцерів, які намагалися чинити спротив натовпу, намагалися притягнути до дисциплінарної відповідальності за ’перевищення повноважень’. Українська держава покарала тих, хто стояв на її захисті.
На мою думку суспільство та держава той іспит повністю провалила.
Держава обрала тактику страуса. Замість того, щоб жорстко відреагувати на напад, влада промовчала.
Москва в цьому побачила слабкість. Вони зрозуміли: українська влада боїться власного народу, боїться конфліктів і не має політичної волі захищати армію. Це ’зелене світло’ для агресора відчувалося ще багато років після того. Безкарність 2008 року розв’язала руки всім, хто працював на руйнування України зсередини.
Більше того, влада в тих подіях вирішили зробити винними своїх же: українських офіцерів, які намагалися чинити спротив натовпу, намагалися притягнути до дисциплінарної відповідальності за ’перевищення повноважень’. Українська держава покарала тих, хто стояв на її захисті.
5
4
Ті події, були серйозним сигналом для наших моряків у Криму. Вони побачили, як військових б’ють проросійські сепаратисти, а їхня ж держава замість захисту та жорсткої реакції карає їх за спробу захистити свою честь.
Тоді багато хто з них тоді вперше поставив собі питання: ’Чи є сенс служити державі?’
Боюся, що саме це відчуття ’слабкої держави’ разом із багаторічною занедбаністю армії призвело до того, що ми побачили в 2013-2014 роках в Криму, коли багато хто з військових, в тому числі пам´ятаючи ту безпорадність 2008-го, просто перейшли на бік окупанта.
Зрада тисяч військових в Криму, безумовно, ганебна сторінка в історії української армії та флоту, якій немає виправдань, але вона є прямим наслідком того, як ми ’будували’ державу і як ставилися до своїх захисників.
Більшість українців тоді навіть не звернули уваги на ці події. Хтось вважав це ’політичними розбірками’, хтось вважав цю ситуацію не вартою уваги. Ми, як суспільство, відмахнулися від сигналу про те, що війна вже близько. І за цю байдужість сьогодні ми платимо найвищу ціну.
Тоді багато хто з них тоді вперше поставив собі питання: ’Чи є сенс служити державі?’
Боюся, що саме це відчуття ’слабкої держави’ разом із багаторічною занедбаністю армії призвело до того, що ми побачили в 2013-2014 роках в Криму, коли багато хто з військових, в тому числі пам´ятаючи ту безпорадність 2008-го, просто перейшли на бік окупанта.
Зрада тисяч військових в Криму, безумовно, ганебна сторінка в історії української армії та флоту, якій немає виправдань, але вона є прямим наслідком того, як ми ’будували’ державу і як ставилися до своїх захисників.
Більшість українців тоді навіть не звернули уваги на ці події. Хтось вважав це ’політичними розбірками’, хтось вважав цю ситуацію не вартою уваги. Ми, як суспільство, відмахнулися від сигналу про те, що війна вже близько. І за цю байдужість сьогодні ми платимо найвищу ціну.
5
4
Давайте спочатку з вашою розберемося.
Просто стало цікаво. Це ваші слова, чи з інтернету притащили?
Просто стало цікаво. Це ваші слова, чи з інтернету притащили?
3
2
Читала сьогодні цю статтю.
Це жах який .
Ніхто за той вчинок не поніс жодного покарання.
Сепари жили й процвітали .
Це жах який .
Ніхто за той вчинок не поніс жодного покарання.
Сепари жили й процвітали .
3
1
Мне это напоминает взрослых людей, которые никак не отпустят своё детство.Постоянно ковыряются в каких то давних обидах,припоминают маме,как она один раз по попе шлёпнула,а папа игрушку не купил.И сами не живут и другим не дают.
3
Первые звонки были ещё в 1991г., когда не погнали оттуда русаков, особенно, военных пенсов. Когда разрешили раше там свой флот размещать и т.д., и т.п. Так что, этот гнойник давно зрел.
3
1
Никогда не интересовалась Крымом и тем что происходило там в прошлом, а теперь это как будто липнет, но живу то я от него хрен знает где 1095 км. по расстоянию
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Похожие темы:
Комментарии к ответу