Рік тому, в цей день єдності

Из всех моих фото разных мест Украины, которые я выставила в той теме, только одно место не пострадало от взрывов. Драгобрат...
Очень больно смотреть в той теме на прекрасные и целые города и села... Буквально через неделю, половина тех мест на фото будут разрушены и обгажены русскими.

У кожного своя думка щодо цього

Страшний рік. Мерзенний. Жахливий. Жорстокий...
Моє понівечене місто, зруйновані гімназія і універ моєї дитини, місця мого дитинства, пам´ятки історії...
Риба, яка вискакувала на берег і вмирала без кисню, бо після обстрілів і пошкодження ємностей з олією на вулиці міста, а потім в річки потрапили тонни олії.
Дельфіни, які, оглушені вибухами, запливали до нас в місто і гинули десятками, а в морі сотнями.
Кінбурн з столітніми деревами, з полями диких орхідей, занесених в Червону книгу, що зараз має вигляд марсіанської пустелі...
Поля пшениці, спалені перед жнивами, коли на десятки кілометрів довкола пахло горілим хлібом...
Поля і ліса, заміновані так, що туди ще десятки років буде небезпечно ступати.
Прекрасні міста і багаті села, де не залишилось ні єдиного вцілілого будинка.
Наша історія, яку московитські дикуни нищать, бо не можуть її в нас вкрасти, як не можуть вкрасти нашу пам´ять і нашу самоідентифікацію.
І тисячі життів, що вони забрали.
Мільйони вкрадених хвилин щастя.
Мільйони хвилин сміху наших дітей, що ми не почули.
Боляче.

Насамперед, повинна політика держави бути спрямована на патріотичність та державність у всіх її проявах: прапор, гімн, мову та ТАК, вишиванка тощо. Це наш код, наша автентичність. Я кримчанка, народилася та жила до 14 року у Севастополі. Ні для кого не секрет, що моє місто до окупації було базою чорноморського флоту Росії, за письмовою домовленістю з Україною. З штабом Росії, з частинами Росії, зі святами Росії, з військовим порадом Росії і на всьому вище перерахованому завжди був присутній триколор. Не скажу, що це дратувало, зовсім ні. Ми називали це прекрасним словом толерантність. Але все змінилося наприкінці 2013 року, а в лютому 2014 року зміцнилося настільки, що знаходиться в місті, де народилася я, мій чоловік та наші діти, стало просто неможливо. Прапор України зривали, коли мій син прийшов на пари до Академії у вишиванці йому сказали, що сорочка вродлива, але носити її не потрібно (хоча до цього, питань ніколи не було). Їх дратував і наш прапор, і наша вишиванка, і наша пам´ять у ДР Шевченка. Тому ми носимо вишиванки, на нашому будинку висить прапор України, ми вчимо мову і ми люто ненавидимо нашого сусіда.

Так, пам’ятаю, як попали у ваш олійний термінал. Навіть не здогадувалася, що це потягнуло за собою такі наслідки.

Я виросла по-сусідству в Херсоні. Спочатку русня розстріляла пологовий, де я народила свою дитину (вже тут, під Києвом). А потім і пологовий, де народилася я сама - у Херсоні. Це просто не вкладається у голові. Це так ніби вони намагаються знищити самі витоки нашого життя.

Тоді дуже лячно, що півроку підготовки дали результат зникнення силовиків та воєнкомату за декілька годин 24 лютого з нині ТОТ. Десь готувалися воювати, а десь здати без бою.

Херсон - окрема тема.
Перенести окупацію, а потім все те, що свинособаки творять з містом і околицями зараз - це просто за гранню.
І знаєте що? Думаю, найрадикальніші націоналісти і патріоти зараз - саме колишні російськомовні жителі найбільш постраждалих регіонів, в яких до свинособак особисті рахунки - від знищеного житла до вибоїни від снаряда на асфальті під під´їздом, де колись був напис ’Юля, я тебе люблю!’, зроблений чоловіком 10 років тому)

Так, мої батьки весь цей час були в Херсоні. І лишаються досі. У день звільнення мама (півтора метри зростом) побила якогось колаборанта, який шось тихо фиркнув в сторону наших військових.

З вами, з жахом можу продовжувати далі

Ви навіть уявити не можете скільки було і дос є зрадників у всіх силових відомствах
Єгеря йобані кончені ублюдки проводили їх лісами, Єгеря!!!

Про російськомовних жителів, у яких патріотичні почуття сьогодні яскравіше виражені , згодна на всі 100%!
Моя мама (яка залишилася в Криму), до певного моменту з подивом в очах, і як головний козир у виправданні свого неприйняття ситуації, говорила: ’Как так, какая Украина? Дочечка, ты же русская.’ Тоді моя 7 річна дочка мені сказала: ’ Мамо, ніколи не говори більше російською, щоб ніхто не міг сказати, що ти русская.’

Чому не можу
Можу
Але тоді виходить, що усі були зрадники. І ті хто дав наказ залишити міста і не обороняти їх

Понятно

Що ’понятно’?

Читала репортаж зі звільненої громади. Де чоловік, вже у віці, каже журналістці ’Добрий день, мене звуть Ніколай... Хоча ні. Тепер уже Микола’.

Це жах, це зрада. І бажання вижити не завжди було пріоритетним у таких випадках. Скільки роботи належить виконати відповідним органам після деокупації наших територій . Що робити з такими ’ждунами’, з такими ’любителями русского мира’?

Я пам´ятаю дрг перші дні, перестрілку перед моїми вікнами, вони роками сиділи ті концерви, думаю і зараз
Взагалі як пазл склався просто маштаби жахають
Не преба політиків, послухати Хаса що робилось в шоу-бізнесі , яке було лоббі кацапське

А що робити з тими, хто досі ’кансєрва’ на підконтрольній території?

Саме про це і моє риторичне питання