Дочка 7 років часто кричить на мене і обвинувачує

Сумно безмежно. Хотіла дитину до нестями, а коли нарешті народила на дев´ятому році шлюбу, то була у стані ейфорії ще 2 роки. Вона стала моїм сенсом життя і центром, все для неї, тривалий декрет, весь свій час і увага заради щасливого дитинства.Але уже з років 5 її я розумію, що вона просто використовує мене, сприймає як слугу не більше. Все не так роблю.Одяг з плямочкою, крик і вереск, ліжко не ідеально заправлене перед сном, теж верещить, вранці крик бо все не так. Прошу не кричи, говори спокійно, мене це ображає. Вона каже, ну ти ж повинна. Гуляємо довго і коли хочу в туалет, прошу, пішли зайдемо в кафе чи додому, теж кричить на всю вулицю, що їй набрид мій туалет. Все на надриві, нерві та емоціях. Сьогодні я прихворіла, то дала сніданок їй, а сама пішла лягла. А вона не те, що не пожаліла, а ще й накричала щоб вставала щоб йти гуляти.Я часто на емоціях кричу, що сил не маю терпіти її крики і просто залишу її саму з батьком і буду жити сама, або ще гірше сдохну, бо вона мене доведе до інфаркту. Частіше ми сваримось і вона сама лягає, а я навіть не цілую її перед сном. З чоловіком у них ще гірша взаємодія, їх на самоті на можна лишати, сваряться аж до рукопашної, він починає на нервах її матюкати і може гарно стукнути, а вона на плаче, а може взяти його тарілку з їжою та в обличчя йому жбурнути. Сумно, що я так віддаюсь, а подяки і поваги немає. А коли їй буде 18, то цілком ймовірно, що вона піде і я її буду бачити вкрай рідко. Що ще можна зробити, щоб вона мене поважала?