Я заручниця ситуації і поки що не бачу виходу

Передісторія: рік тому виїхали (законно) повним сімейним складом в Німеччину. Спочатку все було добре. Ми пройшли всі етапи: від табору до пошуку приватного житла. Діти пішли в садок/школу, ми на мовні курси. Також чоловік має дистанційну роботу, так що допомогу від держави отримуємо лише частково на оплату житла.
Приблизно до вересня все більш-менш склалось добре, а потім почалось… Кожен місяць ми хворіємо на якусь інфекцію, не те що кожен місяць, а навіть кожні три тижні. А ось зараз взагалі побили власний «рекорд». Донька лише в понеділок пішла в садок після двотижневого лікування і вже сьогодні ми усі лежимо з високою температурою, жахливим головним болем.
Ще додалось те, що доньці не вистачає спілкування в садку, її туди приходиться буквально затягувати. Вона постійно згадує садок в Україні. Кожен день сльози, що вона не піде туди. Вихователька мало не щодня розпитує, що з дитиною, чому вона сумна та неактивна. Я пояснювала, але вона все одно не може зрозуміти, в чому причина 😬
Мова ніяк не йде, вчимо і все ніби зрозуміло, але якщо хтось звернеться до мене на німецькій - у мене ступор, я практично нічого не розумію і не можу відповісти.
За рік так і не вирішили питання зі здоровʼям, які накопичились за цей час. Лікарі відповідають що або немає місць або все ок, пийте ось це (забийте симптоми) і йдіть додому.
Погода жахлива. З вересня практично кожен день йдуть проливні дощі, зараз мряка і каша під ногами. 80% сіре небо.
Подруг всіх розгубила, звісно спілкуємось інколи, але це типу: привіт, як справи? Як погода? Бо в кожного своє життя. Також в деяких є злість на те, що ми виїхали повним складом, а в когось чоловіки невиїзні.
Ось лежала з температурою і так мені погано стало, почала ревіти белугою, аж не очікувала від себе такої реакціі. Певно те, що накопичувалось протягом всього цього періоду, вилізло назовні.
З чоловіком неодноразово намагалась поспілкуватись з цього приводу, що я та діти хочемо додому, ми чужі тут, ми не можемо адаптуватись за рік. Він і чути не хоче. Каже, що як зберусь їхати - на його допомогу можу не розраховувати. Особисто для нього тут нічого не змінилось, він не любить спілкуватись з людьми, робота вся в компʼютері, йому тут добре та спокійно. Якщо відмінять захист тут - поїде в будь-яку іншу країну, себе він забезпечити зможе.
Якщо поїду додому я і дітей забрати не можу, так як це дикість вивезти від війни і тягнути назад туди, де кожну ніч над головою щось збивають. Ціни захмарні на все. Я фінансово не витягну. Але й лишити дітей на чоловіка не зможу, адже він абсолютно не пристосований для побуту. Він не зробить їм нормальної їжі, не допоможе з уроками, не вийде погуляти.
Проте чим далі тим більше я розумію, що скоро поїду дахом. Вже думала звернутись до психотерапевта за допомогою. Але я адекватна людина і розумію, що чарівна пігулка допоможе тимчасово. Треба щось вирішувати, а не маскувати симптоми. Я однозначно зрозуміла, що це не та країна, де я хочу жити. Ми всюди чужі, окрім власного дому.
Можливо будуть поради ? Буду вдячна