Як турбуються про впо

Бляха, майже 7 місяців, як ми не вдома. 7 місяців болю, розпачу і очікування, що далі буде. Життя на паузі, життя в самотності. Всі рідні далеко, всих розкидало по світу. Нас занесло в глухе село, де навіть немає магазину, доріг немає, зараз йдуть дощі і ми не можемо з цього болота вилізти. Всім на нас похер, за 7 місяців ми жодного разу не отримали ніякої доромоги, жодної гуманітарки. Роботи немає, чоловік їздить в місто добирається в одну сторону 2 години і витрачає четверту частину своєї зп на дорогу. Боже, як же я хочу додому, як я хочу поїхати в гості до бабусі, спекти Пасочки і зібрати всю рідню. Поїхати в села на кладовище, зустріти друзів і знайомих. Побачити свої квіточки, які вже мабуть квітнуть. Як же боляче, я бачу як люди готуються до Великодня, як зустрічають знайомих, як прибирають на кладовищі у рідні. А ми навіть не знаємо чи ціле воно в нас чи ні, чи поїду я ще до дідуся й бабусі коли-небуть чи ні. Такий розпач, просто. І ніби живеш, але сука так боляче через це все. Так хочу додому, в нормальне життя, так хочу. А найбільше образливо, що ми нікому нахер не потрібні, жодної допомоги, всім похер, як ми переживаємо горе, яке ми не обирали, воно саме до нас прийшло